Протягом тисячоліть межа між вовками та собаками залишалася розмитою. У різних частинах світу люди неодноразово намагалися приручити диких вовків. Однак лише одна з цих спроб привела до появи сучасних собак. Нещодавнє дослідження демонструє, що навіть після поширення собак Євразією та Америкою, на території сучасної Аляски існувала взаємодія з різноманітними сумішами собак, вовків, їх гібридів, а також койотів.
Про це розповідає ProIT
Взаємодія з вовками на Алясці
Археолог Франсуа Лано з Університету Аризони вивчив 111 наборів кісток собак і вовків з археологічних пам’яток Аляски. Кістки належали різним тваринам, від древніх вовків, які жили тут задовго до людей, до сучасних диких аляскинських вовків. Дослідники вивчали залишки, що охоплюють період від 1 000 до 14 000 років тому.
«Пізній плейстоцен на території Аляски, ймовірно, був періодом експериментів у відносинах між людьми та собаками», — пишуть Лано та його колеги.
Вчені припускають, що люди могли утримувати диких псів як домашніх тварин. Інші, можливо, використовувалися для полювання.
Роль людей у зміні раціону
Дослідники порівняли ДНК стародавніх тварин із сучасними собаками та вовками, а також із давніми популяціями вовків з Сибіру. Вони аналізували співвідношення ізотопів азоту в кістках і зубах, щоб з’ясувати раціон тварин. Зазвичай вовки не рибалять, тому наявність риби вказує на взаємодію з людьми або харчування залишками.
До 13 600 років тому вовки на території Аляски харчувалися звичними для них наземними тваринами, такими як зайці та лосі. Але після цього в їхньому раціоні почала домінувати риба, що, ймовірно, свідчить про взаємодію з людьми.
На місці під назвою Холлембек-Гілл археологи знайшли останки чотирьох канідів, які жили близько 8 100 років тому. Вони харчувалися переважно лососем, що може вказувати на можливу одомашненість. Проте ДНК цих тварин показала, що вони ближчі до сучасних вовків, ніж до собак.
Усі сучасні собаки походять від однієї групи вовків з Сибіру, що жили 23 000 років тому. Однак знахідки з Холлембек-Гілл та іншого місця, Свон-Пойнт, вказують на те, що процес одомашнення відбувався багаторазово в різних місцях, але лише одна лінія вижила до наших днів. Люди продовжували взаємодіяти з дикими канідами, дозволяючи найменш агресивним жити поруч та годувати їх, що сприяло новим спробам одомашнення.
