Дослідники вперше ідентифікували тварину, яка могла бути переносником найдавнішої форми чуми, що поширювалася Євразією понад 4000 років тому — задовго до відомої Чорної смерті. Протягом десятиліть науковці не могли пояснити, як саме чума бронзової доби розповсюджувалася на такі великі відстані, адже раніше її сліди знаходили лише у людських останках.
Про це розповідає ProIT
Унікальне відкриття в Аркаїмі
Група археологів, досліджуючи ДНК із кісток і зубів великої рогатої худоби, кіз та овець, виявила унікальний зразок — ДНК збудника чуми Yersinia pestis у зубі домашньої вівці віком близько 4000 років. Знахідку зробили на археологічній ділянці Аркаїм, розташованій на Південному Уралі, на території росії. Виявлений штам бактерії був давнім і ще не мав здатності заражати бліх, як це робили пізніші форми чуми, що ускладнювало розуміння шляхів її поширення серед давніх спільнот.
«Це мало бути щось більше, ніж просто переміщення людей. Наша чумна вівця дала нам прорив», — каже Гермес. «Зараз ми розглядаємо динаміку взаємодії між людьми, худобою та якимось досі неідентифікованим “природним резервуаром” — це можуть бути гризуни на луках євразійського степу або перелітні птахи».
Дослідження стало частиною масштабного проєкту, спрямованого на відстеження міграції свійських тварин разом із людьми з Близького Сходу через Євразію. Робота з такою стародавньою ДНК складна через її фрагментованість і забруднення. Однак саме це дозволяє знаходити патогени, зокрема й ті, що могли переносити хвороби між тваринами та людьми.
Вплив давніх міграцій та новий погляд на поширення чуми
Вчені припускають, що свійські вівці під час кочівлі могли контактувати з дикими тваринами — природними носіями бактерії — і отримати інфекцію, яка потім передавалася між стадами та пастухами. Дослідники також не відкидають можливість зворотної передачі хвороби від людей до овець. Важливо, що це перший випадок ідентифікації ДНК чуми в давній тварині часів пізнього неоліту та бронзової доби. До цього подібні знахідки стосувалися лише середньовічного пацюка та неолітичного собаки, але їхня ДНК була надто пошкоджена для достовірних висновків.
Аркаїм, де знайшли заражену вівцю, був поселенням, пов’язаним із культурою Сінташта, яка відома своєю бронзовою зброєю, розвитком верхової їзди та поширенням генів у Центральній Азії. Саме у цих людей також знаходили сліди штаму чуми відповідної епохи. Коли жила ця вівця, сінташта лише починали розширювати свої стада, що підвищувало ризики контактів із дикими носіями інфекції та її поширення серед людей.
Дослідники наголошують, що відновити повну картину екології давньої чуми за одним геномом неможливо, проте ця знахідка відкриває нові напрями для подальших досліджень. Природний резервуар доісторичної лінії Y. pestis поки що залишається загадкою.
ДНК стародавньої чумної бактерії виявили на зубі вівці віком 4000 років. Автор фото: mali maeder
