Відкриття гробниці Тутанхамона, здійснене Говардом Картером у єгипетській Долині Царів понад сто років тому, досі залишається однією з найвизначніших археологічних подій сучасності. Однак за фасадом слави та сенсаційними заголовками приховувалася тривожна реальність: команда Картера боялася не легендарного «прокляття фараона», а глибокого громадського осуду за свої дії з мумією царя.
Про це розповідає ProIT
Жорсткі методи розтину мумії
Під час похоронного ритуалу у 1323 році до н.е. жерці облили тіло Тутанхамона великою кількістю ритуальних олій і смол, які за понад три тисячі років затверділи й перетворилися на надзвичайно міцний шар. Це призвело до того, що мумія та знаменита золота маска буквально приклеїлися до дна саркофага. У своїх особистих записах Картер описував спроби команди розм’якшити смолу за допомогою сонця, температури до 65°C і спеціальних ламп, проте всі ці методи виявилися марними.
“У своїх журналах Картер описував відчайдушні, але марні спроби розм’якшити смолу: саркофаг виставляли під палюче єгипетське сонце, де температура сягала 65 градусів Цельсія, і навіть використовували спеціальні лампи. Коли нічого не допомогло, команда вирішила застосувати грубу силу”
Коли всі зусилля не дали результату, археологи вдалися до радикальних заходів. Картер разом з анатомами Дугласом Деррі та Салехом Беєм Хамді використовували нагріті ножі, зубила і молотки, аби відділити мумію від саркофага. Для зняття золотої маски їм довелося обезголовити фараона. Далі руки, ноги і торс мумії були відділені на частини, щоб отримати доступ до коштовностей, що застрягли у затверділій смолі. Загалом тіло Тутанхамона було розібране на понад десяток фрагментів.
Суперечливий спадок відкриття
Картер не згадував ці моторошні деталі у своїх книгах, аби не розпалювати скандал через поводження з королівською мумією. Фотографії процесу розчленування, які зберігаються в Інституті Гріффіта в Оксфорді, підтверджують масштаби втручання. Пізніші дослідження показали, що відновлену мумію намагалися склеїти гарячим парафіном та смолою, щоб створити ілюзію цілісного тіла для експозиції. Таким чином, справжній страх Картера полягав у можливому викритті цих дій, а не у міфічному проклятті.
Сучасна наукова спільнота поділена у своїх оцінках спадщини Картера. Деякі дослідники, зокрема Елеонора Добсон з Бірмінгемського університету, наполягають на етичному переосмисленні подій, вважаючи розчленування мумії неприпустимим. Водночас єгиптолог Айдан Додсон захищає Картера, вказуючи на обмежені можливості дослідників 1920-х років і підкреслюючи його новаторський підхід у польових роботах. Однак незаперечним залишається той факт, що за легендою про «прокляття фараона» ховалася набагато страшніша правда про жорстокість розкопок.
