Сучасна Сахара виглядає як сувора пустеля, але археологічні знахідки вказують на те, що колись вона була вкрита водами та пишними саванами. У скельних укриттях цього регіону виявлено сліди давніх скотарів і їхньої худоби.
Про це розповідає ProIT
Генетичні дослідження стародавньої популяції
Нове генетичне дослідження, проведене командою науковців на чолі з Надою Салем з Інституту еволюційної антропології Макса Планка, розкриває цікаві подробиці про людей, які населяли цю 7000-річну Зелену Сахару. Вивчення ДНК двох жінок, знайдених у скельному притулку Такакорі на південно-заході Лівії, показало їхню генетичну спорідненість з 15000-річними мисливцями-збирачами з Марокко. Це свідчить про те, що в Північній Африці існувала стабільна популяція людей у період вологої Сахари.
“Докази стародавніх озерних відкладень, зразків пилку та археологічних артефактів підтверджують присутність людини, полювання, скотарство та збирання ресурсів у нині посушливому пустельному регіоні”, – пояснюють Салем та її колеги у своїй статті в журналі Nature.
Цей унікальний людський родовід відрізняється від тих, які проживали на південь від Сахари приблизно в той час, коли сучасні люди мігрували з континенту понад 50 000 років тому. Цікаво, що цей родовід залишався відносно ізольованим протягом тисячоліть, зазнаючи лише незначних впливів генів з регіону Леванту на північному сході, включаючи обмежену кількість ДНК неандертальців.
Висновки дослідження
“Наші висновки свідчать про те, що, незважаючи на ізоляцію ранніх північноафриканських популяцій, вони отримали сліди ДНК неандертальців завдяки генетичному потоку з-за меж Африки”, – зазначає антрополог Йоганнес Краузе з Інституту Макса Планка в Німеччині. Дослідники також вказують, що особи з Такакорі мали менше неандертальської ДНК, ніж марокканські мисливці-збирачі, але значно більше, ніж люди, які жили далі на південь в Африці. Це свідчить про те, що генний потік з Європи не поширився за межі Сахари.
Археологічні дані свідчать про те, що плем’я Такакорі займалося скотарством, що відрізняє їх від давніших марокканських груп, які покладалися на збирання їжі. Виявлення того, що ця практика була перейнята без значного обміну генами, також є значущим.
“Це відкриття показує, як скотарство поширилося в Зеленій Сахарі, швидше за все через культурний обмін, а не через масштабну міграцію”, – пояснює Салем.
Дослідники вважають, що різноманітні екосистеми, такі як водно-болотні угіддя та гори, могли створити природний бар’єр на півдні, що обмежував міграцію населення. “Проливаючи світло на глибоке минуле Сахари, ми прагнемо розширити наші знання про людські міграції, адаптації та культурну еволюцію в цьому ключовому регіоні”, – підсумовує археолог Савіно ді Лернія з Університету Сапієнца.