Упродовж ХІХ і ХХ століть ідея радикального перетворення пустелі Сахара неодноразово захоплювала уяву науковців та інженерів. Серед найамбітніших планів вирізняється концепція створення величезного внутрішнього моря у цій найбільшій піщаній пустелі світу площею близько 9,2 мільйона квадратних кілометрів. Причиною для таких проєктів стало те, що значна частина територій Сахари розташована нижче рівня Світового океану.
Про це розповідає ProIT
Перші плани затоплення Сахари
Ще у ХІХ столітті шотландський інженер Дональд Маккензі висловив ідею затоплення басейну Ель-Джуф за допомогою каналу довжиною понад 640 кілометрів із території Марокко. Передбачалося, що новостворене “Море Сахара” за площею дорівнюватиме Ірландії, що суттєво вплинуло б на клімат і логістику регіону.
У 1870-х роках капітан французької армії Франсуа-Елі Рудер, натхненний прикладом Суецького каналу, запропонував з’єднати Середземне море із солончаками південного Тунісу. Його проект підтримав дипломат Фердинанд де Лессепс, який розглядав його як можливість відкриття нових торгових шляхів та перетворення пустельних земель на родючі оази. Втім, згодом дослідження показали, що територія не настільки низько розташована, як вважалося раніше, а фінансові витрати виявилися надто великими — тому ідею було відхилено.
Проєкт «Плаушер» та ядерні вибухи для створення каналу
У середині ХХ століття ідея створення моря у Сахарі отримала новий, надзвичайно радикальний розвиток. В рамках американської програми «Плаушер» розглядалася можливість використання серії ядерних вибухів для прориття гігантського каналу, який мав би з’єднати Середземне море із западиною Каттара в Єгипті, розташованою на 60 метрів нижче рівня моря.
Вчені розглядали можливість застосування серії ядерних вибухів для створення гігантського каналу, що з’єднав би Середземне море із западиною Каттара в Єгипті, яка лежить на 60 метрів нижче рівня моря.
Ядерна технологія дозволяла швидко та економічно ефективно переміщати колосальні об’єми ґрунту, що було недосяжно традиційною технікою середини ХХ століття. Передбачалося, що після прориття такого каналу западину можна було б заповнити морською водою, створивши не лише величезне внутрішнє море, а й умови для будівництва потужних гідроелектростанцій, які б виробляли дешеву енергію за рахунок природного потоку води. Окрім того, вчені сподівалися, що випаровування з поверхні нового моря пом’якшить клімат регіону, збільшить кількість опадів та сприятиме розвитку сільського господарства.
Втім, у 1977 році ці плани остаточно згорнули через запровадження міжнародних угод, що забороняли ядерні випробування, а також через усвідомлення екологічних ризиків, зокрема радіоактивного забруднення ґрунтових вод і довготривалого негативного впливу на біосферу. Попри те, що ідеї ядерного будівництва залишились у минулому, вони надихають сучасних інженерів: наприклад, у 2018 році компанія Y Combinator запропонувала затоплювати низини для вирощування водоростей, що поглинають вуглець, хоча такі проекти коштують десятки трильйонів доларів. Це свідчить про тривалу спадковість ідей глобальних змін ландшафтів та енергетики.
