Близько 700 мільйонів років тому Земля зіткнулася з найсуворішим кліматичним випробуванням у своїй історії: світовий океан замерз навіть на екваторі, перетворивши планету на велетенську крижану кулю. Цей період, відомий як «Земля-сніжка», тривалий час залишався однією з найбільших таємниць геології, оскільки не було очевидних причин для настільки радикального похолодання — рівень сонячного випромінювання суттєво не змінювався. Останні наукові дослідження дають нове пояснення цьому феномену, розкриваючи унікальний механізм, який міг остаточно занурити планету у глобальний холод.
Про це розповідає ProIT
Парадокс втрати льоду на екваторі
Згідно з класичною теорією, глобальне зледеніння розвивалося за принципом позитивного зворотного зв’язку: розширення льодовиків призводило до відбиття більшої кількості сонячного світла, ще більше охолоджуючи Землю. Геологічні процеси також сприяли зниженню вмісту вуглекислого газу в атмосфері, що підсилювало похолодання. Однак комп’ютерні моделі показали, що у тропіках лід швидко випаровувався — сублімував — через високу інтенсивність сонячного світла, а опади не могли відновити втрачений лід. Цей так званий парадокс абляції ставив під сумнів саму можливість суцільного зледеніння екваторіальних регіонів, якщо тільки рівень вуглекислого газу не був надзвичайно низьким.
“Світовий океан замерз аж до самого екватора, перетворивши Землю на гігантську крижану кулю”.
Роль морської солі у формуванні «Землі-сніжки»
Команда вчених з Арктичного університету Норвегії, до якої увійшли Аксель Самуельсберг, Пер Якобсен та Мартін Ріпдал, запропонувала концепцію, яка пояснює, як саме Земля могла покритися льодом від полюсів до тропіків. У своїх дослідженнях, опублікованих на платформі Climate of the Past, вони виявили, що ключову роль відіграла морська сіль. Під час екстремального похолодання частина солі, замість того щоб залишатися у рідкому середовищі, потрапляла у крижану масу. За низьких температур сіль кристалізувалася і випадала в осад, утворюючи потужний шар яскраво-білої солі на поверхні льоду. Такий соляний панцир володів надзвичайною здатністю відбивати сонячне світло — навіть більшою, ніж у самого льоду чи снігу.
Дослідники зазначають, що коли морський лід досягав тропічних широт і починав танути через випаровування, на поверхні залишався товстий шар білої солі. Цей шар діяв як ідеальне дзеркало, ще більше знижуючи температуру планети. Кристалізація різних сполук солі розпочиналася вже при -8°C, а при -36°C процес посилювався, остаточно закріплюючи ефект планетарного замерзання. Таким чином, навіть у зонах, де лід міг швидко танути, соляна кірка забезпечувала довготривале збереження глобальної холодної пастки.
Хоча ця гіпотеза ще потребує додаткового підтвердження та врахування впливу хмарності, вона вже зараз вважається одним із найбільш достовірних пояснень найекстремальнішої зими за всю історію Землі.