Генетичний код великої білої акули (Carcharodon carcharias) залишається однією з найзаплутаніших загадок сучасної біології. Протягом понад двох десятиліть дослідники намагалися розкрити особливості ДНК цього морського хижака, однак останні наукові відкриття лише додали невизначеності.
Про це розповідає ProIT
Три групи акул замість одного виду
У 2024 році проведене дослідження спростувало популярну думку про те, що великі білі акули складають єдиний глобальний вид. Виявилося, що існують три генетично окремі популяції, кожна з яких походить від спільного предка, який жив приблизно 10 000 років тому. Одна з груп мешкає у північній частині Тихого океану, інша — у південній частині Тихого та Індійського океанів, а третя — у північній Атлантиці та Середземному морі.
Парадокс у генетичній спадковості
Найбільша загадка полягає у розбіжності між різними типами ДНК. Ядерна ДНК, яку акули отримують від обох батьків, залишається майже ідентичною для представників усіх трьох груп. Це свідчить про те, що популяції активно змішуються. Проте мітохондріальна ДНК, яка передається лише по материнській лінії, має суттєві відмінності між цими групами, ніби вони тривалий час були повністю ізольовані одна від одної.
“Чесна наукова відповідь — ми не маємо уявлення, що відбувається”.
Науковці припускали, що причиною таких відмінностей є філопатрія самок — тобто повернення самок до місця народження для розмноження, що могло би пояснити ізоляцію материнських ліній. Однак дослідження під керівництвом Гевіна Нейлора, директора Флоридської програми дослідження акул, не підтвердило цієї гіпотези. Аналіз генетичного матеріалу 150 білих акул з різних океанів світу не виявив слідів ізоляції у ядерній ДНК, а комп’ютерне моделювання не змогло відтворити подібну картину навіть за умови максимальної філопатрії.
Інші можливі пояснення, такі як різне співвідношення статей у популяціях або випадковий генетичний дрейф, також були відкинуті за результатами моделювань. Єдина гіпотеза, що залишається, — це вплив природного добору на мітохондріальну ДНК. Проте для цього необхідний аномально сильний еволюційний тиск, реальність якого викликає сумніви у науковців.
В результаті дослідники дійшли до висновку, що у великих білих акул присутній невідомий альтернативний еволюційний механізм. Це відкриття ставить під сумнів і попередні дослідження інших видів акул, у яких філопатрія самок вважалася головним поясненням відмінностей у мтДНК. Можливо, методи, які добре працюють із іншими тваринами, не підходять для акул, залишаючи їх еволюційні процеси нерозгаданими й надалі.